Коли приходиш ти до Бога,
Із серцем стомленим в тиші,
Чи ти надієшся на Нього,
Чи ти у Нього просиш сил,
Складаєш жертву на вівтар,
Але чи Богові приємна?
Чи справді жертва- серця дар?
Чи уся праця є даремна?
Часом буває в нас таке,
Про головне ми забуваєм-
Бог є Святий - тому завжди
Достойних Він жертов чекає.
Ми ж Йому на вівтар кладем
Й сліпе, і хворе, і кульгаве …
Й від Нього ще чогось ми ждем
І нарікаєм: “Не прийняв Він!”
Каже Писання, щоб принесли
Ми подяку Йому у жертву,
Щоб у жертву тіла віддали,
Бо таке є Йому приємне.
А так часто не хочемо ми
І на крихту себе віддати,
Послужити для ближніх своїх,
Щось знести, десь понести втрату.
Ми подяку Богу несем,
Так, безмірна є милість в Бога,
Та чи ближнім самі даєм?
Чи самі користаєм з того?
Потрудитись буває нам лінь
І прикласти свої старання,
І кладемо ми на вівтар
Що- небудь…А тоді- нарікання…
Чи ж не все Господнє кругом?
Чи ж такої Він жертви хоче?
Каже Писання - любить Він тих,
Хто від серця дає, охоче.
Тож погляньмо на свій вівтар,
Що ми нині принесли Богу,
Чи ця жертва- сердечний дар,
Чи приємна вона для Нього?
