І за що Ти людей полюбив?
Адже ми – лише порох, лиш глина,
Та дорожче була над усе
Тобі, Господи, саме людина!
Тебе славить творіння усе-
І дерева, й маленька пташина,
Чому ж, Боже, дорожче Тобі
Була гріша, нікчемна людина?
Вранці сонце по волі Твоїй
Піднімається, ввечері – місяць…
А людина в природі своїй
Все не хоче Тобі покоритись.
Посилаєш на землю Ти дощ,
Кропиш роси на трави шовкові,
А людині байдуже якось,
Що усе це Ти робиш з любові.
Всі ми грішники, і не малі,
Скільки раз у житті свому падаєм,
Але завжди по милості Ти
Піднімаєш нас, серце нам радуєш.
То ж чому, я ніяк не збагну,
Полюбив Ти людину так сильно,
Що віддав на ганьбу ту страшну
Найдорожче – Єдиного Сина?
О невже цього варта була
Я з усіми своїми гріхами,
Що Єдиного Сина послав
На Голгофськім хресті умирати?
Ні, немає нічого в мені,
За що міг би мене Ти любити,
Я є грішна людина, та Ти
Забажав, щоб мене вдочерити.
“Я усе те зробив, бо люблю
Не за щось, не любов'ю земною,-
Полюбив Я тебе над усе
Віковічною тою любов'ю!”
