Вже останні промінчики денного світла згасають,
І в затишних домах тут і там засвітились вогні.
А я думаю: скільки людей, що щоденного хліба не мають,
Що життя доживають, як перст, в цілім світі одні.
Скільки треба не те, щоби щастя без міри,
А щоб тільки тоді, коли зовсім вже сил не стає,
Хтось з увагою і співчуттям в серці щирим
Просто руку поклав на зігнуте під горем плече.
Кожен з нас на землі і наш внутрішній світ - неповторні!
Людям дуже потрібно, як серце від болю щемить,
Щоби хтось, той, хто повний терпіння, добра і любові,
Просто вислухав їх, по забувши про себе на мить.
Щоби хтось поділяв в простоті їх біду і удачу
Не з-за винагороди, що матиме на небесах, -
Але з серцем відкритим, не вміючи жити інакше,
Бо Христос є Господарем в серці у них, і в словах, і в ділах.
Я так часто людей зустрічаю, яким так потрібно
Небагато уваги, краплю лиш теплоти й доброти,
Краплю проявів дружби, визнань і підтримки краплину, -
І розквітнуть вони, наче квіти в ранкові часи.
Все коротша дорога життя, скоро вже й день загасне...
Випромінювать дай мені, Боже, любов на ходу!
Я в дорозі й спішу, - а так в світі багато нещасних, -
Й тим шляхом, що пройшла, я ніколи вже більш не пройду!
