Пройшло з тих пір вже літ немало,
Та все немов тепер було,
Багато чого вже не стало,
Та не забулося воно:

Сливовий сад, старенькі хати
З дахами давніми, як світ.
І мати, рідна мати
Із батьком сивим, немов дід,

В одній ще хаті царській жили,
А інша пусткою була.
Мене курити в ній учили
Великі хлопці із села.

Не раз в тій хаті ми збирались
Для грішних справ. Моє життя
Вже у дитинстві руйнувалось
Все через підступи гріха.

А дим ішов з щілин угору,
Ми всі тягнули цигарки,
Та ось почувся скрип із двору -
До нас навідались батьки.

Не тільки я, а й брат попався,
Курив зі мною всі ті дні.
Він, як і я, перелякався,
Бо зле приносять нам гріхи.

Додому ввечері явились
У батьків дім, в старенький дім.
Із покараннями змирились
В житті безбожному своїм.

Та він не бив, що здивувало,
А тільки словом пожурив.
Мене сумління докоряло
За вчинки злі, що я робив.

Так дні ішли, не стало хати,
В якій збирались для гріха,
А тут хворіти стала мати.
Глибока осінь десь була.

Також в порі тій дивне стало:
Вона до Господа прийшла.
В селі людей це здивувало,
Хоч в батька віра вже була.

Прийняли хрещення, не двоє
Вони були такі в селі,
А ще дітей Господніх троє
Запам’яталися мені.

Про матір часто говорили
Недобре люди на селі,
Бо шлях спасіння не любили, -
У пастці іншого були.

І в школі, згадую, учили,
Як йти до «світлої мети».
Нема Творця - нам говорили,
Бо люди самі є боги.

І віра в Нього - щось нікчемне,
Наука Дарвіна - життя.
Усяка віра - діло темне,
У ній немає майбуття.

Також, пригадую, учили
Недобре в школі вчителі,
Нас заставляли, щоб робили
В хатах із Леніним кутки,

Щоб був портрет, де вчиш уроки,
«Вождя» у хаті на стіні.
Хіба не злу у тії роки
Дітей учили вчителі?

А як живеш, кому це треба,
І хліба скільки на столі?
Коли поглянеш серцем в небо, -
Це їх тривожило тоді.

А дах, бувало, під час зливи
Тече, немов те решето,
В хатині нашій, в якій жили,
Я пам’ятаю, як було.

Як батько, хворий та розбитий
Своїм знедоленим життям,
Не міг нічого поробити,
Як капотіло по мискам.

Сівач він був, я пам’ятаю,
Зерно в колгоспі розсівав.
За працю тяжку, добре знаю,
Не гроші, просто сльози мав.

А що робилося раніше,
То ціле здирство на землі.
Не мав ти права говорити
Про долю тяжку у житті.

А потім інше підоспіло:
Меліорація прийшла.
Коли дивився – серце мліло:
Губились плеса, болота.

Долини, з давності квітучі,
Ставали чорні від землі.
А ними совались орючи
Малі й великі трактори.

Пташині гнізда пропадали,
Менш заливались солов’ї.
Чайки летіти перестали,
Бо поорались долини.

Сумує серце, як згадаю
Красу природи на селі.
А за селом - пахучість гаю,
Болота, плеса, рівчаки.

А жайворонки… ляжеш в квітах,
В траві пахучій на землі.
Співали ніжно маки в житах,
Мов кров, червоні всі вони.

А тут і батько став хворіти,
Для праці сил уже не мав,
До голови в колгосп просити
Пішов, щоб пенсію той дав.

Та його й слухать не хотіли:
Яка там пенсія тобі?
Реально штунду не любили
І що їм в нашій бідноті!?

Казали, років не хватає,
А де ж узяти їх було,
Коли хвороба, сил немає…
Бездушність, тільки і всього.

І більш не йшов, молився Богу,
Щоб Він у вірі підкріпляв,
Щоб зберегти в житті дорогу,
Яку Ісус подарував.

І сталось те, що пан Радянський
Покликав батька, щоб прийшов,
Хоч був душею і поганський,
Та кошт для пенсії знайшов.

Мізерну пенсію давали,
Та й тому раді ми були,
Що щось купити змогу мали
За ті карбованці малі.

Батьки до Ковеля спішили
Молитись ранньої пори.
А ми із братом все робили,
Щоб тільки з ними не іти.

Ось в школі вечір, пам’ятаю,
Співали різні ми пісні.
Вожатій я сказав: «Бажаю,
Щоб виступ теж дали мені».

Смішне про віру розказати
Хотілось грішному тоді.
Та збився я, й ніяк згадати
Не міг - сміялись в класі всі.

Ще трохи часу пролетіло -
І стало тяжко у житті,
Бо серце моє заболіло
В мої літа, ще молоді.

В лікарню їхать не хотілось
Подумав - обійдусь без цього,
А ось таке в душі рішилось:
Просити в Господа, у Нього.

Я став читать Святую Книгу
З сторінок перших, із Буття -
Бог змилосердився і силу
Свою приніс в моє життя.

Немов тепер, я бачу лампу
Із керосином, гніт горить,
Я на печі, не кличу маму,
Хоча у грудях знов болить,

А тихо Біблію читаю
І чую - серце швидше б’є,
Його частіше відчуваю,
Шалений стук, перестає,

Стихає бій, і біль зникає,
Рука від серця не болить -
Й мене недобре залишає
За трохи часу, якусь мить.

Та грішник Бога не прославив,
Подяки теж Йому не склав,
А більше ще гріхів добавив
До тих, що досить мав.

Так дні летіли птахом далі,
Я в них нічого не міняв.
Не було дотику печалі,
Ще милість Божу відкидав.

Пияцтво, танці, кіно різне -
Ось це приємним стало все.
А те, що Боже, батькам рідне, -
Мені далеке і чуже.

Батьки хворіли й сумували,
Що я загину на землі,
Ісуса милості благали
Моїй знедоленій душі.

Так час летів, мене на службу
До війська в Новгород взяли,
З гріхом тоді ще більшу дружбу
Ми з вояками завели.

Господь творіння Своє любить -
Мені загинути не дав,
Немов та мама, приголубив,
Так Він мене оберігав.

Вернувся я до батьківського дому,
До батька в ріднеє село -
І знов пияцтво, горе йому
Від сина рідного свого.

Із дому йду, а мама журить
Моє знедолене життя.
Проханням, думає, що збудить
В мені сердечне каяття.

І батько, зараз пам’ятаю,
Лежить на ліжку, сивий весь.
«Не йди! - він просить. - Миколаю,
Бо так і згинеш десь».

А гріх за шию, мов мотузка,
Тягнув до танців, то в кіно -
І я, мов тоненька галузка,
Корився під його ярмо.

Літа губилися в неволі,
Їх в рабство ворогу віддав,
Поїхав в світ шукати долі,
Та тільки лиха там зазнав.

Горілку пив. Одного разу
Підсунув ніж до живота
Здоровий хлоп і каже зразу:
«Тобі покінчу я життя».

Молитва рідних була вчасна,
Тепер я вірю в це,
А то життя моє дочасно
Скінчилося б - і все.

Не встиг сердечний біль зажити,
Як інший хлопець ніж узяв,
Хотів мене він теж згубити -
Чим завинив, про те не знав.

Та Бог зберіг. Приїхав знову
Додому в ріднеє село,
Та не покинув службу тому,
Хто спричиняє людям зло.

Став до роботи, та такої,
Котра з горілкою була.
Невже кінець мені в неволі, -
Подумав з гіркотою я.

Взяв Євангелію читати…
Дух заспокоївся в мені.
Та серце Богу щоб віддати
Ще не наважився тоді.

І знову йшов, щоб гріх робити.
А серце мучилось, в душі
Давав питання: скільки жити
Я ще так буду на землі?

Під рік новий співали в клубі.
Прийшов також дивитись я,
Як люди віддаються згубі,
Як гине молодь без Христа.

До танців вийшов, що є сили
У ритмі повернутись захотів,
Та мої ноги не зуміли
Встояти на підлозі - й полетів.

Обличчя п’яні посміхались,
Давали руки, щоб я встав.
З родини Божої, так сталось,
Син відступився й заблукав.

В зібранні, рідні говорили,
Як добре там, яка краса.
І кожен раз мене просили,
Щоб з ними також їхав я.

Кохання світу засмоктало,
Гріхи давили скрізь мене.
Немилосердно тяжко стало
За все життя моє таке.

Рішив: не буду більш курити,
Горілку також обійду.
Навіщо далі мені жити?
Ось так до Господа піду.

Два тижні в боротьбі з собою
Провів й на зібрання пішов.
В автобус сів, і по дорозі
Приїхав в Ковель, там зійшов.

І в дім молитви я направив
Своє замучене єство.
І в нім відчув присутність слави
І дотик Духа Божого.

Відтоді я радію в Бозі.
Також запрошую тебе:
Покинь блукати на дорозі,
Яка до пекла заведе.

А краще визнай себе грішним,
Як я, прощення в Господа проси.
Не в мирі ти із ближнім -
У дім його ввійди.

Вклонись до ніг сердечно Богу
Ісуса в серце запроси.
Єдиний Він, Хто перемогу
Для тебе звершить і тебе

Обійме ніжними руками,
Які пробиті на хресті були.
Своїми вічними словами
Він приголубить назавжди.

ДРИЧИК МИКОЛА



avatar
1
Дякую privetstvyju
avatar
Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое. Каталог христианских сайтов Для ТЕБЯ