#1
Отак, обертаючись назад дійсно розумієш, що є за що дякувати нашого Господа! Велика милість Його в нашому житті! Ось про таку милість я і хочу засвідчить для слави нашого Господа, та для нашого спільного назіданія.
Я росла у віруючій сім’ї, і тому змалку знала про Бога, ходила в служіння з батьками, які старалися виховувати та наставляти мене, та мого молодшого брата, так як учить Слово Боже. Поки була меншою було цікаво ходити на служіння, була та дитяча віра та щирість. Хрещення Духом Святим я отримала ще коли була малою. Та коли стала підростати почав манити цей світ. Все більше мені хотілося бути такою як всі, не відрізнятися від інших дітей. І чим ставала старшою, тим більше я туди заглядала. Через деякий час я почала тікати гулять, на дискотеки, та так щоб не знали про це батьки, так як вони мені цього не дозволяли. Але все таки якийсь страх в мене ще був присутній. Майже кожного разу, перед тим як втекти гуляти, я ставала помолитися, щоб Господь мене оберігав, а також щоб про це не дізналися мої батьки. Я просила Бога, що нехай краще допустить у моєму житті так, щоб я сама зрозуміла і пізнала, що це не правильно. Така молитва була у мене стандартною. І Господь допустив… Якийсь час так продовжувалося, батьки нічого не знали. Я по неділях, як і раніше була в служінні, а свій вільний час проводила у веселих компаніях та на дискотеках. Але з часом, такий образ мого життя почав відбиватися на моєму характері. Все частіше у сім’ї почалися сварки. Мене вже не влаштовувало те, що батьки змушували ходити мене на служіння, вдягатися так як подобає християнці, і взагалі багато чого мені не дозволяли, так як я тоді рахувала. Мені ж хотілося жити так як я хочу і вважаю за потрібне. Зрозуміло, що цього мені ніхто не дозволяв, і тому були в сім’ї часті сварки.
Так продовжувалося до тих пір, поки я не поїхала на навчання у м. Київ. Звичайно, цей світ відкрив мені свої обійми, в які я з радістю впала. Я потрапила у веселу компанію, сама також була «не робкого десятка». І моє життя закрутилося. Все, що мені дома не дозволяли – все те я брала в повній мірі, коли вирвалася з дому. Мені подобалося моє життя. Про Бога я майже не згадувала. Стосунки з рідними також були дуже натягнутими. Декілька разів у місяць я приїзжала додому, та пересварившись з батьками знову їхала до Києва. І знову друзі, знову веселі компанії. Що залишалося робити моїм батькам? – Тільки молитися. – Що вони і продовжували робити. Слова настанови на мене не діяли. Я кричала, що ніколи віруючою не буду, і в служіння ніколи в житті не піду. Та чув Бог ті слова…
Через деякий час я поступила на навчання в університет. Змінила своє місце проживання. Старі друзі якось само собою розсіялися. З’явилися нові друзі, нові пропозиції. Знову веселе життя. Я почала помічати, що цей світ мене все більше і більше затягує до себе. Я ставала ніби то залежною від нього. Хотілося бути такою як і всі. Такою я і була. Нічим від других я не відрізнялася. Деякий час мене задовольняло таке моє життя. Але, згодом, я помітила, що по ранкам мені не хочеться прокидатися. Тільки я відкривала очі, як з’являлося почуття відчаю, пустоти, незадоволення своїм життям. Я не могла зрозуміти, що робиться. Чому так? Що мені ще не вистачає? Тоді я ще не розуміла, що це Бог почав Свою роботу з моїм грішним серцем.
Вже тоді у мене були віруючі подруги, які говорили, що мені потрібно іти в служіння, молилися за мене. І я почала іноді з’являтися на служіннях. Плакала, просила у Бога пробачення за свої гріхи, обіцяла що більше не буду. Але поверталася додому і знову починалося старе життя. Я не мала сили відмовитися від того, що пропонує мені цей світ, та і не хотіла.
Через деякий час до почуттів відчаю та пустоти приєдналося почуття страху. Я боялася, що в любу хвилину може прийти Христос і я попаду в ад. Чомусь раніше цього страху в мене не було. Тепер же він переслідував мене. Задоволення від свого життя і від цього світу я вже не отримувала. Мені потрібний був душевний спокій, якого я ні чому не могла знайти. Я почала замислюватися над тим, що мені потрібно вийти покаятися – і тоді буде спокій. Так я думала на той час.
І ось, в один з недільних днів, я прийняла рішення в своєму серці, що зранку поїду на служіння у свою рідну церкву, а вечором поїду у другу церкву, на Кар’єрній – і там вийду на покаяння. Там мене ніхто не знає, так буде легше. Так думала я, але Бог зробив по-Своєму! Коли я вранці приїхала на зібрання, до мене підійшов пресвітер нашої церкви, Адам Іванович і попросив вийти поговорить. Коли ми вийшли то він сказав мені такі слова: «достав мені таку радість – вийди сьогодні у нас на покаяння». І це говорила людина, яка нічого не знала про мої наміри вийти покаятися у чужій церкві! Але про це знав Бог і не допустив цього. Я, звичайно, здивувалася. Але, подумавши, вирішила що мабуть така воля Божа, а врешті-решт, яка різниця де каятися – був би спокій на серці.
І ось закінчення служіння, А. Іванович робить призив, дивлячись на мене… Я виходжу на перед, за мене моляться, благословляють, вітають. Але щирого покаяння в мене тоді не було. Згадуючи, мене дивували мої слова, які я тоді сказала. Не було слів покаяння, я лише просила щоб Бог допоміг мені залишиться вірною Йому. І в майбутньому Бог не один раз провіряв мою вірність!
І ось я покаялася… І в моєму житті нічого не змінилося. Я продовжувала жити так, як жила і до покаяння. Лише на деякий час прийшов душевний спокій – я ж покаялася! Але з часом повернувся ще більший страх. Да, я покаялася, але хто я у цій Церкві? Я не являюся її членом. А тим більше і далі живу гріховним життям. Коли прийде Ісус, то такі як я залишаться на землі, не будуть з Ним. А якщо не з Ним, то куди? – Одна дорога – в ад! А я дуже боялася попасти туди!
І знову душевні страждання – тепер набагато більші ніж раніше. І я приймаю рішення прийняти водне хрещення. Я записалася на курси по підготовці до В.Х. На мій подив мене допустили. До самої останньої хвилини я думала що мене не допустять до хрещення, що Бог якось відкриє мої корисні наміри: прийняти водне хрещення щоб отримати душевний спокій. І все. Нічого міняти в своєму житті я не збиралася, мене все влаштовувало. Своїм батькам я навіть не повідомила, що вступаю в завіт з Богом. Я не вважала це важливим. Я ж збиралася жити так як жила і раніше – тож для чого їм про це взагалі говорити. Моя гордість не давала сказати їм про це. Мені було соромно, що все-таки переміг Бог, що Він почав зі мною Свою роботу, хоча до кінця я цього ще не усвідомлювала.
Але батьки все-таки дізналися. Мама на той час лежала у м. Києві у лікарні, після інсульту. І наш служитель, брат Павлік, подзвонив до неї запитати як здоров’я, як справи, а заразом і привітати з тим, що дочка вступає в завіт з Богом. Мама, звичайно, здивувалася, але і дуже зраділа! Вона подзвонила до мене щоб привітати, а мені не хотілося чути тих слів, що вона говорила. Я не відчувала радості. Я приймала водне хрещення не тому, що хотіла, а тому, що другого виходу не бачила. Не зважаючи на мої бажання Бог робив Свою роботу.
І ось цей день настав. Білі одежі, посмішки на вустах та радість в серцях. Радість, якої я, на жаль, не відчувала. Я виходжу з води з думкою, що на кінець-то спасенна, можна спати і жити спокійно. В душі було ніби полегшення – я зробила все, що могла, щоб отримати душевний спокій. І я його отримала.
Нічого в моєму житті не змінилося. Я продовжувала жити так, як і раніше жила. Девчому я могла себе обмежити, але в загальному я не вважала за потрібне щось міняти у своєму житті, мені подобалося так жити. Я відчувала гордість, що я спасенна, і разом з тим живу як мені подобається.
Але так довго продовжуватись не могло. Бог говорить у Своєму Слові, що не можливо служити двом господам… Так було і в моєму житті. Я відійшла від Бога. В якийсь момент мого життя я ще могла зупиниться, зробити вибір: або Бог, або цей світ. Але я не зупинилася, я вибрала цей світ! І тоді коли я зробила свій вибір, я раптом зрозуміла і побачила, що я втратила. У мене ніби відкрилися очі, я реально побачила в якому я знаходжуся положенні, і що мене тепер більше ніж коли-небудь жде ад! Я побачила що Бог давав мені можливість, і не один раз, поміняти своє життя, але я не хотіла. Я побачила ту велику милість Божу яку він мені являв, і яку я так не оцінила! І тоді прийшло покаяння… справжнє покаяння!!!!! Я кричала до Бога, я умоляла Його щоб Він дав мені ще один шанс, щоб простив мене, щоб помилував. Я говорила Йому, що тепер я все розумію, що тепер уже все буде по-другому, що тепер я хочу Йому служить. Більше нічого я не хотіла. З кожним днем я все більше і більше бачила від чого я відмовилася і на що проміняла своє життя. Я постійно просила в Бога пробачення, майже постійно плакала. Я почала цінити те, що вже було втрачено. Але все-таки я надіялась на велику милість Божу і продовжувала просити милості у Бога, просити пробачення, каятися.
Але Бог не спішив. Крок за кроком Він робив Свою роботу над моїм серцем. Він міняв моє життя. Я хотіла бути в мирі з Богом і мені приходилося смирятися і покорятися Його волі. Було тяжко залишати ті речі з мого життя без яких я його раніше не уявляла. Але приходилося робити вибір. Бог постійно давав перемогу. Можливо не відразу, можливо поступово, але з Божою допомогою я залишала все те, на що вказував Бог, чого Він не хотів бачити у моєму житті. Так, поступово, Бог продовжував очищати моє серце і моє життя від терн гріха. Да, було дуже боляче, було невимовно тяжко, часто опускалися руки, здавалося що уже не під силу боротися і взагалі так жити. Постійно була боротьба, постійно потрібно було робити вибір. Але люблячий Господь ні на секундочку не залишав мене одною. Його Рука завжди була наді мною. Я це бачила і відчувала. Коли закінчувались сили Він Сам підтримував і утішав, так, як ніхто не зумів би утішити. І те, що батьки у свій час не змогли зробити лозиною та ремнем – Господь робив Своєю любов’ю. Так продовжувалося майже рік.
Та настала та хвилина, коли я відчула, що я прощена!!! Господь помилував мене! Яка то була радість, словами не передати! По справжньому Бог дав мені душевний спокій і впевненість у тому, що я дійсно спасенна! Що я дійсно буду з ним у небі, і що з Його руки мене ніхто ніколи не забере і не вкраде! Алілуйя!!! Дійсно, велика милість Божа у моєму житті.
Тепер я не уявляю свого життя без Бога, без моїх дорогих братів та сестер, без молоді, без служінь! І всім хочеться сказати – шукайте Господа, від всього серця шукайте! Лише у Нього є душевний спокій, радість, у Його руці наше майбутнє і все наше життя!!! А те, що пропонує цей світ – там немає правди, немає справедливості. Лише обман та жорстокість! Повірте мені – я там була, і нічого доброго я там не побачила.
Хай буде прославлено ім’я нашого Господа в наших серцях і у нашому житті!!!
Амінь.
