Було це в селі, так розказують люди,
В той час, коли сонце нестерпно пекло,
Гарячі жнива починалися всюди,
І вийшли на поле жінки за село.
Одна з них помітила враз над хатами
Димок підозрілий далеко в селі.
“Горить…”,- простогнала вона зі сльозами,
І серце від жаху стиснулось її.
Неначе щось чула стривожена мати,
На серці безмірно їй тяжко було:
“Чи то не моя загорілася хата?”
Промовила раптом ледь чутно вона.
Покинула серп, і помчала, як вітер,
На серці бентежно і тяжко було.
Нічого в той час не хотіла на світі,
А тільки скоріше, скоріше в село.
Її босі ноги стерня пробивала,
І піт заливав її очі сумні.
Летіла, як пташка, і небо благала,
І терпло від розпачу тіло її.
Так… Хата горіла, її бідна хата,
Вогонь не могли погасити ніяк,
І вбігла в вогонь не вагаючись мати,
Із криком розпуки, із жахом в очах.
Здавалось, вона відійшла уже в вічність,
Здавалось, що жертвою стала вогню,-
Та вийшла вона, пригортаючи міцно
До себе заплакану доньку свою.
Вогонь обпалив материнськії руки,
Та дочка живою була на руках,
І сльози від щастя, чи ще від розпуки,
Стояли в глибоких жіночих очах.
Пробігли роки, мати вже постаріла,
І якось промовила дочка її:
“Соромлюсь людей, що такі обгорілі
І чорні, до того ще, руки твої”.
Заплакавши гірко, їй мати сказала:
“Для тебе зробила усе, що могла.
Ці руки… Я ними тебе врятувала,
А ти їх не ціниш, дитино моя”.
Так часто буває і в нас, християни,
Тих рук, що спасли нас, не цінимо ми.
Тих рук, що на себе взяли наші рани,
Соромимось часто ми перед людьми.
Якби ми в той час могли бачити Того,
Хто спас нас від смерті і як Він скорбить!..
Давайте ж почнем свідкувати про Бога,
Давайте почнем Його рани цілить.
Хай очі Господні сумними не будуть,
І руки зневажені нам на добро,
Давайте за те, що безмежно Він любить,
Покірними будемо Слову Його.
Нехай нам Воскреслий Христос помагає
Усім сповіщати про Спаса свого,
Щоб ті, хто про хрест ще Голгофський не знає,-
Пізнали і щиро прийшли до нього.
