ІЗ СПОГАДІВ
| Пройшло з тих пір вже літ немало, Та все немов тепер було, Багато чого вже не стало, Та не забулося воно: Сливовий сад, старенькі хати З дахами давніми, як світ. І мати, рідна мати Із батьком сивим, немов дід, В одній ще хаті царській жили, А інша пусткою була. Мене курити в ній учили Великі хлопці із села. Не раз в тій хаті ми збирались Для грішних справ. Моє життя Вже у дитинстві руйнувалось Все через підступи гріха. А дим ішов з щілин угору, Ми всі тягнули цигарки, Та ось почувся скрип із двору - До нас навідались батьки. Не тільки я, а й брат попався, Курив зі мною всі ті дні. Він, як і я, перелякався, Бо зле приносять нам гріхи. Додому ввечері явились У батьків дім, в старенький дім. Із покараннями змирились В житті безбожному своїм. Та він не бив, що здивувало, А тільки словом пожурив. Мене сумління докоряло За вчинки злі, що я робив. Так дні ішли, не стало хати, В якій збирались для гріха, А тут хворіти стала мати. Глибока осінь десь була. Також в порі тій дивне стало: Вона до Господа прийшла. В селі людей це здивувало, Хоч в батька віра вже була. Прийняли хрещення, не двоє Вони були такі в селі, А ще дітей Господніх троє Запам’яталися мені. Про матір часто говорили Недобре люди на селі, Бо шлях спасіння не любили, - У пастці іншого були. І в школі, згадую, учили, Як йти до «світлої мети». Нема Творця - нам говорили, Бо люди самі є боги. І віра в Нього - щось нікчемне, Наука Дарвіна - життя. Усяка віра - діло темне, У ній немає майбуття. Також, пригадую, учили Недобре в школі вчителі, Нас заставляли, щоб робили В хатах із Леніним кутки, Щоб був портрет, де вчиш уроки, «Вождя» у хаті на стіні. Хіба не злу у тії роки Дітей учили вчителі? А як живеш, кому це треба, І хліба скільки на столі? Коли поглянеш серцем в небо, - Це їх тривожило тоді. А дах, бувало, під час зливи Тече, немов те решето, В хатині нашій, в якій жили, Я пам’ятаю, як було. Як батько, хворий та розбитий Своїм знедоленим життям, Не міг нічого поробити, Як капотіло по мискам. Сівач він був, я пам’ятаю, Зерно в колгоспі розсівав. За працю тяжку, добре знаю, Не гроші, просто сльози мав. А що робилося раніше, То ціле здирство на землі. Не мав ти права говорити Про долю тяжку у житті. А потім інше підоспіло: Меліорація прийшла. Коли дивився – серце мліло: Губились плеса, болота. Долини, з давності квітучі, Ставали чорні від землі. А ними совались орючи Малі й великі трактори. Пташині гнізда пропадали, Менш заливались солов’ї. Чайки летіти перестали, Бо поорались долини. Сумує серце, як згадаю Красу природи на селі. А за селом - пахучість гаю, Болота, плеса, рівчаки. А жайворонки… ляжеш в квітах, В траві пахучій на землі. Співали ніжно маки в житах, Мов кров, червоні всі вони. А тут і батько став хворіти, Для праці сил уже не мав, До голови в колгосп просити Пішов, щоб пенсію той дав. Та його й слухать не хотіли: Яка там пенсія тобі? Реально штунду не любили І що їм в нашій бідноті!? Казали, років не хватає, А де ж узяти їх було, Коли хвороба, сил немає… Бездушність, тільки і всього. І більш не йшов, молився Богу, Щоб Він у вірі підкріпляв, Щоб зберегти в житті дорогу, Яку Ісус подарував. І сталось те, що пан Радянський Покликав батька, щоб прийшов, Хоч був душею і поганський, Та кошт для пенсії знайшов. Мізерну пенсію давали, Та й тому раді ми були, Що щось купити змогу мали За ті карбованці малі. Батьки до Ковеля спішили Молитись ранньої пори. А ми із братом все робили, Щоб тільки з ними не іти. Ось в школі вечір, пам’ятаю, Співали різні ми пісні. Вожатій я сказав: «Бажаю, Щоб виступ теж дали мені». Смішне про віру розказати Хотілось грішному тоді. Та збився я, й ніяк згадати Не міг - сміялись в класі всі. Ще трохи часу пролетіло - І стало тяжко у житті, Бо серце моє заболіло В мої літа, ще молоді. В лікарню їхать не хотілось Подумав - обійдусь без цього, А ось таке в душі рішилось: Просити в Господа, у Нього. Я став читать Святую Книгу З сторінок перших, із Буття - Бог змилосердився і силу Свою приніс в моє життя. Немов тепер, я бачу лампу Із керосином, гніт горить, Я на печі, не кличу маму, Хоча у грудях знов болить, А тихо Біблію читаю І чую - серце швидше б’є, Його частіше відчуваю, Шалений стук, перестає, Стихає бій, і біль зникає, Рука від серця не болить - Й мене недобре залишає За трохи часу, якусь мить. Та грішник Бога не прославив, Подяки теж Йому не склав, А більше ще гріхів добавив До тих, що досить мав. Так дні летіли птахом далі, Я в них нічого не міняв. Не було дотику печалі, Ще милість Божу відкидав. Пияцтво, танці, кіно різне - Ось це приємним стало все. А те, що Боже, батькам рідне, - Мені далеке і чуже. Батьки хворіли й сумували, Що я загину на землі, Ісуса милості благали Моїй знедоленій душі. Так час летів, мене на службу До війська в Новгород взяли, З гріхом тоді ще більшу дружбу Ми з вояками завели. Господь творіння Своє любить - Мені загинути не дав, Немов та мама, приголубив, Так Він мене оберігав. Вернувся я до батьківського дому, До батька в ріднеє село - І знов пияцтво, горе йому Від сина рідного свого. Із дому йду, а мама журить Моє знедолене життя. Проханням, думає, що збудить В мені сердечне каяття. І батько, зараз пам’ятаю, Лежить на ліжку, сивий весь. «Не йди! - він просить. - Миколаю, Бо так і згинеш десь». А гріх за шию, мов мотузка, Тягнув до танців, то в кіно - І я, мов тоненька галузка, Корився під його ярмо. Літа губилися в неволі, Їх в рабство ворогу віддав, Поїхав в світ шукати долі, Та тільки лиха там зазнав. Горілку пив. Одного разу Підсунув ніж до живота Здоровий хлоп і каже зразу: «Тобі покінчу я життя». Молитва рідних була вчасна, Тепер я вірю в це, А то життя моє дочасно Скінчилося б - і все. Не встиг сердечний біль зажити, Як інший хлопець ніж узяв, Хотів мене він теж згубити - Чим завинив, про те не знав. Та Бог зберіг. Приїхав знову Додому в ріднеє село, Та не покинув службу тому, Хто спричиняє людям зло. Став до роботи, та такої, Котра з горілкою була. Невже кінець мені в неволі, - Подумав з гіркотою я. Взяв Євангелію читати… Дух заспокоївся в мені. Та серце Богу щоб віддати Ще не наважився тоді. І знову йшов, щоб гріх робити. А серце мучилось, в душі Давав питання: скільки жити Я ще так буду на землі? Під рік новий співали в клубі. Прийшов також дивитись я, Як люди віддаються згубі, Як гине молодь без Христа. До танців вийшов, що є сили У ритмі повернутись захотів, Та мої ноги не зуміли Встояти на підлозі - й полетів. Обличчя п’яні посміхались, Давали руки, щоб я встав. З родини Божої, так сталось, Син відступився й заблукав. В зібранні, рідні говорили, Як добре там, яка краса. І кожен раз мене просили, Щоб з ними також їхав я. Кохання світу засмоктало, Гріхи давили скрізь мене. Немилосердно тяжко стало За все життя моє таке. Рішив: не буду більш курити, Горілку також обійду. Навіщо далі мені жити? Ось так до Господа піду. Два тижні в боротьбі з собою Провів й на зібрання пішов. В автобус сів, і по дорозі Приїхав в Ковель, там зійшов. І в дім молитви я направив Своє замучене єство. І в нім відчув присутність слави І дотик Духа Божого. Відтоді я радію в Бозі. Також запрошую тебе: Покинь блукати на дорозі, Яка до пекла заведе. А краще визнай себе грішним, Як я, прощення в Господа проси. Не в мирі ти із ближнім - У дім його ввійди. Вклонись до ніг сердечно Богу Ісуса в серце запроси. Єдиний Він, Хто перемогу Для тебе звершить і тебе Обійме ніжними руками, Які пробиті на хресті були. Своїми вічними словами Він приголубить назавжди. ДРИЧИК МИКОЛА | |
|
| |
| Просмотров: 3231 | Комментарии: 1 | |
| Всего комментариев: 1 | |
|
| |
