| Я хочу ще історію одну подарувати, Як можна мир у серці завжди зберігати. Її Діллоу Лінда гарно розказала, А я вже як зуміла, то так й переказала. В глухому закутку села, Стояла хата бідна та мала. В ній лісоруб із сином жив, І часто на роботу в ліс ходив. Великого багатства у нього не було, Та заздрило йому усе село, Бо білого коня він мав - Такого красеня ніхто ніде не зустрічав. Багатий пан до нього приїжджав, Великі гроші за коня пропонував, Але господар про таке і говорити не хотів, Бо дуже вже коня свого любив. - Хіба я друга вам свого продам? Цими словами усіх людей він дивував. Сусіди між собою про старого говорили І навіть біля скроні пальцями крутили. - Якби коня свого продав, Не два, десяток коней би придбав. Одного разу наш знайомий до стайні увійшов, Але, о жах! Коня улюбленого не знайшов. Коли сусіди про таке дізнались, На власні очі побачить позбирались. Та лісоруб у відчай не впадав, І людям так відповідав: - Ви кажете, що лихо до мене завітало, Але ми знаємо так мало, Ми бачимо лише один фрагмент - Нема коня у цей момент. Ніхто не знає лихо це, чи ні, Лиш з часом зрозумію я події ці. Сусіди в відповідь кивали йому: - Так!- А в серці думали, що він дивак. Вже кілька тижнів проминуло У вічність швидко відійшло. Аж ось, одного дня, Господар побачив свого улюбленця - коня. Як вгледів друга, то зрадів, А кінь з собою ще табун коней привів. Знайомі, як дізнались, знову позбігались, І дуже випадку такому дивувались.
Та чоловік їм знову каже: - Ось заждіть, Але добро це є, чи ні, В господаря коня єдиний син зростав, Собі він ноги поламав, - Ти правду говорив,- Та чоловік, як завжди їм відповідав: А ж ось, ще кілька днів минає, Односельчани знову заздрить діду почали, Можливо, й ні. - Бо всю надію на Нього покладає. | |
|
| |
| Просмотров: 2349 | |
| Всего комментариев: 0 | |