Свидетельства, книги, рассказы, для молодёжи

Лидия Апсетарова

Я - мама миссионера. И благодарна Богу, что моя жизнь сложилась именно так. Я родилась в простой семье прапорщика и работницы в Татарстане. У нас, в России, все считают себя верующими - православными, но мало кто знает живого Бога, про Которого нам рассказали миссионеры из миссии «Голос надежды».
 
Я очень хорошо училась в школе, везде была лидером и считала, что вся моя жизнь сложится так же хорошо. Но тогда ещё не знала, что без Бога нельзя построить счастливой жизни.
Я вышла замуж, хотела иметь большую семью. Когда у нас родилось уже трое детей, муж стал сильно пить, начал неделями не ночевать дома. И скоро мы расстались. Осталась я одна с тремя детьми. Было, конечно, трудно, но пыталась с оптимизмом смотреть на жизнь.
 
Я получила педагогическое образование и думала, что буду воспитывать своих детей так, как нас учили. Но поскольку работала на двух работах, то, разумеется, мне не хватало времени на воспитание сыновей и дочери. Дети подрастали, начали мне помогать. Основным местом моей работы был детский сад, а потом меня перевели в колонию строгого режима, к которой принадлежал этот садик. Там я проработала 15 лет и видела всё, что там творится.


Когда мои дети начали подрастать, их начала привлекать улица, и это больше всего пугало меня, ибо я знала, чем всё может закончиться. И то, чего я боялась, произошло в моей жизни. Дети, такие послушные дома, на улице были совсем другими.

 

Когда почувствовала, что теряю их, то не знала, где искать выхода, поэтому начала посещать православную церковь. Были дни, когда я по 12 часов стояла там и молилась за своих детей, просила Бога, чтобы Он привёл их к Себе любыми путями. Читала Библию, но мало что понимала, потому что никто мне не объяснял её содержания.


Мы жили в небольшом поселке, где была «зона». И, как я заметила, именно в таких местах действует дух преступности. Даже дети из благополучных семей часто бывают вовлечены в эту преступность. Когда мой средний сын Арсен совершил преступление и просидел тридцать суток в тюрьме, я думала, что с ума сойду. Но в тот раз его отпустили, и он поехал жить к отцу в Украину.
 
Впоследствии и моего Яна затянула одна недобрая компания. И он также, удалившись от своих друзей, которые приговорили его к смерти, поехал в Украину. Но что мог дать им отец-алкоголик? Они просто сидели втроём и заливали свою жизнь водкой. А я дальше продолжала молиться: «Господи, приведи их к Себе любыми путями».
 
Через некоторое время получила письмо, из которого узнала, что мой сын Арсен, такой нежный и ласковый, который никого никогда не оскорблял, получил большой срок заключения. Подо мной словно земля разверзлась. Я кричала к Богу: «Господи, я же не просила, чтобы Ты повёл его в такие страшние места, в это пекло!»
 
После этого случая я не могла ни молиться, ни читать Библию, ни даже верить в такого Бога. Но потом начала получать письма из зоны. Они были весьма интересного содержания и состояли из цитат из Библии. Когда я чего-то не понимала, то в следующем своем письме спрашивала у Арсена, он мне отвечал, говорил, какие именно отрывки из Библии нужно читать. И так я из писем сына стала изучать Библию. Теперь благодарна Богу, что Он открылся сыну в тюрьме. Он знает, кого и как привести к Себе!


Когда я начала больше понимать Библию, то осознала, в каком положении нахожусь сама. К тому же я раньше считала, что все люди, которые пьют, курят, занимаются различными злыми делами, являются грешниками, но выяснилось, что я перед Богом не лучше их.


Впоследствии получила несколько писем с библейскими цитатами и от Яна. Это меня насторожило: «Ну, пусть Арсен, - думала я, - ему там в зоне без Бога не выжить. А что же Ян делает в этой секте?» И я начала укорять Бога за то, что Он привёл его на неправильный путь. Но поскольку в письмах были только толкования Библии, это меня немного успокоило.
 
Впоследствии он написал мне, что уже не пьет. Это очень удивило меня, ибо я знала, что самому от этой зависимости освободиться трудно. Впоследствии он написал, что Бог освободил его и от курения. Тогда я стала молиться: «Боже, я не знаю, Ты тот Бог или не тот, но славлю Тебя за то, что Ты помог моим детям исправиться».
 
Через некоторое время Ян приехал ко мне в гости. Пришли родные, я накрыла стол, начала расставлять рюмки. И тогда дочь сказала мне: «Мама, зачем? Ян же не пьет спиртного». И мне стало очень стыдно за то, что поставила эти рюмки. А Яну тогда было очень неудобно благословлять пищу, потому что на столе было вино.
 
И когда сын начал нам свидетельствовать о Боге, читать стихи, петь песни, я поняла, что этот Бог действительно жив, и Он силен изменить любого человека. И я уже в тот момент ощутила в своем сердце желание служить Богу, ездить вместе с Яном и свидетельствовать о таком великом Боге.


Через некоторое время сын пригласил меня на собрание в поселок, где он трудился. Это было  общество глухонемых. И когда я пришла на это собрание, то почувствовала себя так, будто вышла из ада в рай. Все присутствующие, казалось, были наполнены аурой любви, из их глаз сияло тепло. Меня там обнимали и целовали так, словно знали всегда...


Тогда я окончательно решила отдать свою жизнь Богу. Прервала свои отношения с мужчиной, с которым жила в гражданском браке, и переехала в соседнее село. Мне очень нужно было перед кем-нибудь выговориться, рассказать о грехах, которые мучили меня. Я не могла рассказывать о них сыну, поэтому он повез меня в Вольск к брату Сергею Яруты. Я так благодарна этому человеку, который больше часа слушал меня, а я выливала все свои грехи, боли, волнения. Вылив на него всю грязь своей жизни, искренне покаялась перед Богом и почувствовала, что стала частью Божьей семьи.


В то время я очень болела, иногда даже не могла месяцами вставать, ибо у меня был больной позвоночник. Уже думала, что буду инвалидом. Но с момента моего покаяния началось и мое исцеление. Я читала в Писании, что «ранами Христа мы исцелились», и чувствовала, что мне становится легче двигаться, что могу наклоняться, и  наконец – что я полностью здорова.


Впоследствии я получила крещение Духом Святым, а затем и водное крещение. Тогда моя жизнь переполнилась незабываемыми потоками благодати. Я везде рассказывала людям о Христе, свидетельствовала о спасении своей семьи, об исцелении. У меня было очень много друзей, среди которых были директора,  учителя, врачи, медсёстры. Я начала говорить им о Боге, а они смотрели на меня, как на сумасшедшую. Впоследствии все они от меня отвернулись.
 
Конечно, мне было очень тяжело, ведь люди, которые знали меня, проходили мимо, не здороваясь. Но я благодарна Иисусу, что Он подбадривал меня в эти мгновения словами о том, что как гнали Его, так и нас гнать будут и как Его не принимали, так и нас не примут.

 

Большой поддержкой для меня в то время стал мой сын Ян. Он помог мне определиться со служением Богу. Я веду в своем посёлке Свияжском детское служение, которое проходит в моём доме. Квартира теперь превратилась в мини- дом молитвы.
 
Я благодарна Богу, что Он так изменил мою жизнь; что сын Ян выполняет миссионерскую работу; что Арсен освободился из тюрьмы, где он также свидетельствовал людям о спасении во Христе и через его слова также, возможно, люди пришли к Богу. Я благодарна за миссию «Голос надежды», которая посылает миссионеров, как десант, в тёмный лес греха. И, несмотря на все препятствия, молодые люди трудятся для Бога.
 
А работать у нас, поверьте, нелегко. Несмотря на то, что жители посёлка, где я живу, хорошо знают меня, они называют мою квартиру сатанинскою. Некоторые родители даже опасаются отпускать к нам своих детей.
 
Но я благодарна Богу за то, что Он благословляет наш труд, ведь за два года тридцать детей побывало у нас и услышало о Боге.
 
У нас есть маленький мальчик (ему три годика), который однажды, придя домой, сказал дедушке: «Если ты будешь пить водку, тебя Бог накажет». И от этих слов на глазах его матери выступили слёзы - её очень растрогало то, что именно этот малыш едва ли не первым принес слово «Бог» в их семью.

 ****************************************************************

Я — МАМА МІСІОНЕРА

Лідія Апсетарова

Я — мама місіонера. І вдячна Богові, що моє життя склалося саме так. Я народилася в простій сім’ї прапорщика та робітниці у Татарстані. У нас, в Росії, всі вважають себе віруючими — православними, але мало хто знає живого Бога, про Якого нам розповіли місіонери місії «Голос надії».

 

Я дуже добре навчалася в школі, всюди була лідером і вважала, що все моє життя складеться так само добре. Але тоді ще не знала, що без Бога не можна побудувати ща¬-сливого жи¬ття.

Я вийшла за¬між, хотіла мати велику сі¬м’ю. Коли у нас народилося вже троє ді¬тей, чоловік си-льно пив, почав тижнями не ночувати вдома. І згодом ми розлучилися. Залишилася сама з трьома дітьми. Було, звичайно, важко, але намагалася з оптимізмом дивитися на життя.

 

Я отримала педагогічну освіту і думала, що буду виховувати своїх дітей так, як нас вчили. Але оскільки працювала на двох роботах, то, зрозуміло, мені не вистачало часу на виховання синів та доньки. Діти підростали, почали мені допомагати. Основним місцем моєї роботи був дитсадок, та згодом мене перевели в колонію суворого режиму, до якої належав цей садок. Там я пропрацювала 15 років і бачила все, що там діється.

Коли мої діти почали під¬ростати, їх почала приваблювати вулиця, і це найбільше лякало мене, бо знала, чим все може закінчитися. І те, чого я боялася, сталося в моєму жи¬тті. Діти, такі слухняні вдома, на вулиці були зовсім іншими. Коли відчула, що втрачаю їх, то не знала, де шукати виходу, тому почала відвідувати православну церкву. Були дні, коли я по 12 годин стояла там і вимолювала своїх дітей, благала Бога, щоб Він привів їх до Себе будь-якими шляхами. Читала Біблію, але мало що розуміла, тому що ніхто мені не пояснював її змісту.

Ми жили у невеликому селищі, де була зона. І, як я зауважила, саме в таких місцях діє дух злочинності. Навіть діти з благополучних сімей часто бувають втягнені в цю злочинність. Коли мій серед¬ній син Арсен вчинив злочин і просидів тридцять діб у в’язниці, я думала, що збожеволію. Але того разу його відпустили, і він поїхав жити до батька в Україну.

 

Згодом і Яна втягнула одна недобра компанія. І він також, утікаючи від своїх друзів, які приговорили його на смерть, поїхав в Україну. Та що міг їм дати батько-алкоголік? Вони просто сиділи втрьох і заливали своє життя горілкою. А я далі продовжувала молитися: «Господи, бу¬дь-якими шляхами приведи їх до Себе».

 

Через деякий час отримала листа, з якого дізналася, що мій син Арсен, такий ніжний і ласкавий, який нікого ніколи не ображав, отримав великий термін ув’язнення. Піді мною наче земля розверзлася. Я кричала до Бога: «Господи, я ж не просила, щоб Ти попровадив його в такі стра¬шні місця, в це пекло!»

 

Після цього випадку не могла ні молитися, ні читати Біблію, ні навіть вірити в такого Бога. Та згодом почала отримувати листи із зони. Вони були досить цікавого змісту і складалися з цитат із Біблії. Коли я чогось не розуміла, то в наступному своєму ли¬сті запитувала в Арсена, він мені відповідав, казав, які саме уривки з Біблії треба читати. І так я з листів сина стала вивчати Біблію. Тепер вдячна Богові, що Він відкрився синові у в’язниці, Він знає кого і як привести до Себе.

Коли я почала більше розуміти Біблію, то усвідомила, в якому становищі перебуваю сама. До того вважала, що всі люди, які п’ють, курять, займаються різними злими справами, є грішниками, але з’ясувалося, що я перед Богом не краща від них.

Згодом кілька листів із біблійними цитатами і від Яна. Це мене насторожило: «Ну, хай Арсен, — думала я, — йому там в зоні без Бога не вижити. А що ж Ян робить у цій секті?» І я почала докоряти Богові за те, що Він привів його на неправильний шлях. Та оскільки в листах було ті¬льки тлумачення Біблії, це мене трохи заспокоїло.

 

Згодом він написав мені, що вже не п’є. Це дуже здивувало мене, бо я знала, що самому від цієї залежності звільнитися важко. Згодом він написав, що Бог звільнив його від куріння. Тоді я почала молитися: «Бо¬же, я не знаю, чи Ти той Бог чи не Той, але славлю Тебе за те, що Ти допоміг моїм дітям виправитися».

 

Через деякий час Ян приїхав до мене у гості. Прийшли рідні, я накрила стіл, почала розставляти чарки. І тоді донька сказала мені: «Мамо, навіщо? Ян же не п’є спиртного». І мені стало дуже соромно за те, що поставила ці чарки. А Яну тоді було дуже незручно благословляти їжу, бо на столі було вино.

 

І коли син почав нам свідчити про Бога, читати вірші, співати пісні, я зрозуміла, що цей Бог дійсно живий, і Він сильний змінити будь-яку людину. І вже в ту мить відчула у своєму серці бажання служити Богу, їздити разом з Яном і свідчити про такого великого Бога.

Через деякий час син запросив мене на зібрання в селище, де він трудився. Це було спі-лкування глухонімих. І коли я прийшла на це зібрання, то відчула, що ніби вийшла з пекла в рай. Всі присутні були огорнені аурою любові, з їхніх очей променіло тепло. Мене там обіймали, цілували так, наче знали завжди.

Тоді я остаточно вирішила віддати своє життя Богові. Перервала свої стосунки з чолові¬ком, з котрим жила у громадянському шлюбі, і переїхала в сусіднє селище. Мені дуже потрібно було перед кимсь виговоритися, розповісти про гріхи, котрі мучили мене. Я не могла розповідати про них синові, тому він повіз мене у Вольськ до брата Сергія Ярути. Я така вдячна цій людині, котра більше години слухала мене, а я виливала всі свої гріхи, болі, хвилювання. Вихлюпнувши на нього весь бруд свого життя, щиро покаялася перед Богом і відчула, що стала частиною Божої сім’ї.

В той час я дуже хворіла, іноді навіть не могла місяцями вставати, бо був хворий хребет. Вже думала, що буду інвалідом. Але з миті мого покаяння почалося й моє зцілення. Я читала в Писанні, що «ранами Христа ми зцілилися», і відчувала, що мені стає легше рухатися, що можу нахилятися і що я повністю здорова.

Згодом отримала хрещення Духом Святим, а потім і водне хрещення. Тоді моє життя переповнилося незабутніми потоками благодаті. Я скрізь розповідала людям про Христа, свідчила про спасіння своєї сім’ї, про зцілення. В мене було дуже багато друзів, серед яких і директори, вчителі, лікарі, медсестри. Я почала говорити їм про Бога, а вони дивилися на мене, як на божеві¬льну. Згодом всі вони від мене відвернулися.

 

Звичайно, мені було дуже важко, адже люди, котрі знали мене, проходили мимо не вітаючись. Але я вдя¬чна Ісусу, що Він підбадьорював мене у ці миті словами про те, що як гнали Його, так і нас гнатимуть і як Його не приймали, так і нас не прийматимуть. Великою підтримкою для мене в той час став мій син Ян. Він допоміг мені визначитися зі служінням Богові. Я веду у своєму селищі Сві¬-яжську дитяче служіння, яке від¬бувається у мо¬єму домі. Квартира тепер перетворилася в міні-будинок молитви.

 

Я вдячна Богові, що Він так змінив моє життя; що син Ян виконує місіонерську працю; що Ар¬сен звільнився з тюрми, де він також свідчив лю¬дям про спасіння в Христі, і через його слова також, можливо, люди прийшли до Бога. Я вдячна за мі¬сію «Голос надії», яка посилає місіонерів, як десант у темний ліс гріха. І незважаючи на ці перешкоди, молоді люди трудяться для Бога.

 

А працювати у нас, повірте, нелегко. Незважаючи на те, що жителі селища, де я живу, добре знають мене, вони називають мою квартиру сатанинською. І де¬які батьки навіть побоюються відпускати до нас своїх дітей.

 

Але я вдячна Богові за те, що Він благословляє нашу працю, і за два роки тридцять дітей побувало у нас і почуло про Бога.

 

У нас є маленький хлопчик (йому три роки), який прийшовши додому, сказав дідусеві: «Коли ти будеш пити горілку, тебе Бог покарає». І від цих слів на очах його матері виступили сльози, її дуже схвилювало те, що саме цей малюк чи не першим приніс слово «Бог» у їхню сім’ю.

 



avatar
1
DUSHE INTERESNO
avatar
Маранафа: Библия, словарь, каталог сайтов, форум, чат и многое другое. Каталог христианских сайтов Для ТЕБЯ