Смертоносне не пошкодить їм
Владимир БОЙКО
Я хочу поділитися милістю Божою, яку проявив Господь до мене й моєї сім’ї.
Я одружився в 1983 році. Ми жили в СРСР і відкрито сповідували віру в Господа Ісуса Христа в час, коли це робити забороняла атеїстична влада. Ми тоді проживали в Тернополі. Я працював водієм, дружина доглядала двох діточок, котрі тільки народилися.
Через військкомат мене мобілізували на ліквідацію аварії на Чорнобильській АС. По закону мене не повинні були брати на ліквідацію цієї страшної аварії, але влада на те не зважала. Я був на роботі, коли мене через відділ кадрів викликали для чогось у військкомат. Коли я туди прийшов, військком автомашиною негайно повіз мене в лікарню на обстеження, де мені зробили знімок легень і наказали назавтра бути готовим для відправки в Чорнобиль для ліквідації аварії.
До кінця дня я був удома, обоє з дружиною молилися, плакали, але нічого зробити не могли. Ми поклали всю надію на Бога, Котрий усе знає і піклується про нас. Наступного дня ми разом пішли до військкомату, звідки мене мали відправити в Чорнобиль.
Дружина прикладала відчайдушні зусилля, щоб мене лишили згідно законодавства. Вона заходила в кабінет, де було багато військових, казала їм про це. Але вони, викликавши мене, наголошували на моєму патріотичному обов’язку й казали: «Пойдешь защищать Родину!..»
Лише тепер, оглядаючись назад, на смерть, яка щохвилини заглядала мені в очі в тому Чорнобилі, хочеться щиро вигукнути: «Слава Тобі, мій Великий Боже!» Пізніше, коли я повернувся, на одній з молитов Бог проговорив: «Ворог хотів покласти життя твоє у могилу, але Я зберіг тебе». Майже всі мої товариші, котрі в ті дні працювали зі мною, вже померли.
Щодня нас возили для роботи на АЕС. 47 разів я виїжджав на реактор, який після вибуху був закиданий зараженими уламками верхньої частини даху реактора. Одягаючи марлеві пов’язки на лице, ми ліфтом піднімалися на реактор, звідки видно було рудий ліс. Для підбадьорення людей на даху звучала пісня у виконанні Софії Ротару «Аист на крыше».
Там, на реакторі, ми збирали заражені уламки в целофанові мішки, які потім вивозили в ліс у визначені місця автомашинами, кабіни яких були обкладені тонким свинцем для затримки радіації.
Через 10 хвилин праці ми поверталися і проходили радіаційний контроль. Потім складали заражену одежу в целофанові мішки, приймали душ, одягали свою військову форму, в якій приїхали з частин. Хоч і ця одежа була заражена, але Бог беріг моє тіло, яке є храмом Духа Святого, бо за мене молилися дружина, батьки, церква, і я знав, що Господь зі мною.
Якось на молитві, де була дружина, було видіння: частинки радіації падали зверху на мою одежу, а середина залишалася білою, тобто чистою. Вона не розуміла цього. Коли я повернувся, то розказав їй, що коли в легені чи у кров потрапляє радіаційний пил, то тканини тіла розкладаються, спричинюючи рак. Та Бог беріг моє тіло від радіації. Слава Йому!
Десь після 27-го виїзду на реактор командир частини викликав нас, п’ятьох ліквідаторів, і сказав, що в зоні біля реактора готові самоскиди, на яких ми повинні з підстанції біля реактора вивезти сильно заражений пісок у ліс, де були вириті могильники – великі довгі ями, подібні до силосних. У них «хоронили» все заражене: пожежні машини, одежу, буквально все, що люди, можливо, набували протягом усього життя.
Кожного разу, коли я заїжджав на підстанцію, в мене починала сильно боліти голова, а в горлі пересихало. Це повторювалося, коли я привозив пісок на могильник. Ми висипали пісок у могильники, а великий тягач (кабіна якого була теж обкладена свинцем), обладнаний спереду широкою лопатою, все зсовував у ті ями, їздячи по всьому (і по тих пожежних машинах).
Але Господь зберіг мене й там так само, як і на реакторі, провівши крізь вогонь, як написано в Слові: «Коли будеш огонь переходити, не попечешся, і не буде палити тебе його полум’я» (Іс.43:2). «Впаде тисяча з боку від тебе і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!» (Пс. 90:7). Моя дружина часто молилася, плакала перед Богом, а Господь її втішав через дворічного сина: «Мамо, не плач, мамо, не плач, тато прийде...». Я відчував Божу руку над собою, надзвичайний внутрішній мир і спокій.
Приходили люди й говорили дружині: «Щось роби, десь пиши, кудись дзвони, бо він не повернеться. Ми по телевізору бачили, що там робиться, це дуже страшно!» І вона подзвонила в Москву до міністра. Там їй сказали, що розберуться, бо мене не мали права забирати, запропонували їй подзвонити ще раз. Коли ж вона спробувала зателефонувати вдруге, то вже не змогла поговорити з компетентним чиновником.
Я пробув на роботі в Чорнобилі трохи менше двох місяців, хоч мусив бути півроку. Одразу ліг до лікарні, бо мав шлункову кровотечу. В день мого повернення до дружини приходив стурбований військком, задавав різні запитання, записував відповіді. Моє перебування в Чорнобилі набуло розголосу, можливо, через це мене звільнили раніше. Я так і не закінчив лікування, бо мені давали приймати якісь незнайомі ліки. Після повернення додому в мене виявився гастрит. Коли я з`їдав щось жирне, починалися сильні болі.
Та Господь знову сказав: «Я тебе вилікую без втручання рук людських». Коли людина не здатна допомогти, то Господь сильний допомогти в усьому, лише б ми чинили згідно Божої волі й зверталися до Нього. І це сталося, коли ми їхали в Тамбов на євангелізаційне зібрання. Коли брати витягли їжу, там було сало. Я відмовлявся їсти, пояснюючи, що опісля буду мати проблему, але брати сказали: «Ми помолимося, і ти їж з вірою». Мені прийшла така ж думка, я так і зробив. І до сьогодні я здоровий. Відтоді не маю проблем зі шлунком. Слава Богу!
Коли я був у лікарні, мені казали, що у нас з дружиною дітей уже не буде, бо я був під сильним опроміненням, а якщо й будуть, то з тілесними вадами.
Але ще народилось троє хлопчиків. Всі вони без тілесних вад, чудово розвинуті, вчаться на «відмінно», відвідують зібрання, розказують вірші.
Старші діти (Руслан і Оленка) прийняли водне хрещення. Бог їх хрестив Духом Святим. Оленка – диригент хору в церкві, Руслан уже проповідує.
Нехай буде благословенне Боже Ім’я за все! Хто покладається на Господа завжди і в усьому, той посоромлений не буде (Филип. 1:20)