Одного разу два монаха дерева посадили,
І Богу виростить їх доручили.
Один із них щодня Отця прохав,
Щоб сонце і тепло послав.

І Бог їх щедро посилав.
А потім про дощі молився,
Та й знову, Бог із відповіддю не барився.
Отак і про вітри він Господа прохав,

І Бог його бажання усі задовольняв.
Та все ж одного дня,
Не стало у монаха деревця.
Засохло й далі не росте,

Не зрозуміть йому,
Чого спіткало його лихо це.
А в іншого монаха дерево росте,
Й плодами навіть вкрите все.

Тому у нього перший так питає:
- Чому ж у мене дерева немає?
Я кожен день у Господа прохав,
І всі умови йому для росту Він посилав. -

Та другий каже: - Знаєш я,
Усе віддав до рук Його Творця,
Адже Йому я довіряю,
Й зростити саджанця прохаю.

Він краще знає, що йому потрібне
Для росту і життя є необхідне.
Тому Він дерево зростив,
Щоби плодами з нього усіх я пригостив.

Отож, я Господа прохаю,
І так в молитві промовляю:
- Усі думки, слова й діла
Ти, Боже, знаєш,

Й мені потрібне всякчасно посилаєш.
Я все своє життя Тобі лиш доручаю,
А Ти до неба доведеш, -
Оце я добре знаю.

---

---